Вівторок
13.11.2018
10:01
Меню сайту
Категорії каталога
Поради у навчанні [2]
Завдання для самостійного опрацювання [10]
Форма входу
Пошук
Друзі сайта
Статистика

Онлайн всього: 3
Гостей: 3
Користувачів: 0
Світлогірська СЗШ
Головна » Статті » Учням » Завдання для самостійного опрацювання

11 клас_Зарубіжна література

Шановні одинадцятикласники!

Контрольну роботу (твір на тему «Я на одинці з Грегором Замзою» в епістолярному жанрі (лист)) ніхто не відміняв. Пишемо на першому уроці! Чернетка повинна бути готовою!

На другому уроці пари працюємо за психологічним есе Джойса «Джакомо Джойс» і буде тестова перевірка за поданим нижче домашнім завданням.

1. Опрацюйте матеріал підручника на ст. 41 – 43 (біографія Джойса) і прослідкуйте за еволюцією творчого шляху Джойса від реалізму до модернізму.

1.1. Дайте письмову обґрунтовану відповідь на питання.

Чому Джойса називають «батьком модернізму», а його твори – «Євангелієм від модернізму»?

2. Опрацюйте матеріал підручника на ст. 43 – 51 та доданий додатковий матеріал і законспектуйте до зошита, опираючись на подані нижче завдання та запитання:

  • визначте характерні ознаки творчості Джойса;
  • дайте визначення поняттю «потік свідомості» (можна обіпертися на словничок розміщений у хрестоматії);
  • визначте характерні ознаки техніки «потоку свідомості» (Що безпосередньо фіксується? Який характер відображення плину свідомості? Які джерела впливають на потік свідомості?);
  • дайте визначення поняттям «інтертекстуальність», «ремінісценція» та «алюзія» і укажіть особливості їх використання у «Джакомо Джойсі»;
  • укажіть, у чому полягає особливість автобіографічності творів письменника;
  •  мовні особливості творів Джойса;
  • охарактеризуйте жанрову, композиційну та сюжетні лінії «Джакомо Джойса»;
  • визначте, які проблеми піднімає Джойс і що хоче сказати своїм есе.

3. Літературознавчі поняття вивчити («потік свідомості», інтертекстуальність, ремінісценція, есе та алюзія)

Додатковий матеріал

Стисла характеристика творчості митця.

Дж.Джойс - ірландський письменник, один із зачинателів модерністського роману. Його “Улісс” - зразок твору такого типу, в якому автор створив модель світу і “людини взагалі”, показавши безглуздість і марність людського існування. Традиційний для роману прийом описування в “Уліссі” замінено “потоком свідомості” кожного з героїв. Тим самим Джойс відкрив новий вимір реальності - духовність, в якій поєднані різні епохи, культури, простори. Його творчість сприяла інтелектуалізації літератури нашого століття.

Літературна спадщина Дж.Джойса складається з:

  • поезій: збірки “Камерна музика” (1907) та “Яблука - по пенні кожне” (1927);
  • малої прози: збірка оповідань “Дублінці” (1914), психологічне есе “Джакомо Джойс” (1914);
  • романів: “Портрет художника замолоду” (1916), “Улісс” (1914-1921), “Поминки за Фіннеганом” (1922-1939).

Джойс створює інтелектуальний роман, звернений не стільки до розуму та почуття читача, як до його інтелекту. Він не розшифровує, а, навпаки, зашифровує свій текст. Щоб зрозуміти Джойса, мало його прочитати, треба знати всі чи хоча б основні мистецькі набутки людства. Тому так часто письменник вдається до прихованого чи прямого цитування інших творів, знання яких конче необхідне для розуміння Джойсового тексту.

Джойс – ще й мовний експериментатор. Він не просто грає словами, він експериментує, поєднуючи в одному творі лексику, здавалося б, непоєднувану: вуличний арготизм і вишукану метафору, стиль високий і низький, цитати, записані різними іноземними мовами.

Неперевершеної майстерності досягає Джойс у побудові свого твору, звертаючись до монтажу. Звичайно, цей прийом у традиційній літературі й раніше використовували, але підсвідомо, інтуїтивно. Джойс доводить техніку літературного монтажу до віртуозності. Геніальний кінорежисер Сергій Ейзенштейн вважав роман Джойса яскравим прикладом його теорії монтажу, а “Улісса” - найцікавішою для кінематографа літературною подією, планував екранізувати його.

Твори Джойса автобіографічні. Але автобіографізм досягається за рахунок не стільки фактографічних запозичень, скільки духовного пошуку, життя духу, свідомості чи, скоріше, підсвідомості.

Джойс весь час ніби ховається від читача, відкриваючи при цьому свій внутрішній світ через асоціації чи прямі цитації з інших авторів, шляхом натяків на їхні тексти. Подібні вказівки можна поділити на чотири групи: а) стосовно Святого Письма, б) стосовно Шекспіра, в) пов'язані з іншими текстами самого Джойса, г) такі, що стосуються інших авторів (скажімо, Ібсена).

Згадки, що стосуються Святого Письма, створюють емоційну атмосферу, в яку має увійти читач, та “підказують”, як саме слід сприймати описані автором ситуації з погляду його героя. Скажімо, як у випадку з цитатами з Книги Осії в сцені зустрічі: “Не його, а Варавву!”, коли йдеться про втрату коханої (ймовірно, дівчина пориває з Джакомо на вимогу батьків, про що свідчить згадка про ЇЇ телефонну розмову з матір'ю).  Фраза “Non hune sed Barabbam!” одразу відносить банальний факт відмови коханцеві заради вигідного одруження з волі батьків до сфери великого міфу про зраду черню Великого заради Зрозумілого, продаж незрозумілого Бога Христа заради зрозумілого вбивці Варавви. Міф забарвлює буденність у кольори Вічного.

Звернення автора до власних творів виникають у найспокійніших місцях тексту й завжди пов'язані з неможливістю щиро висловитися, з намаганням сказати щось не самому, а через свій текст, підмінити життя реальне романним дійством, тим самим облагородивши дійсність. Кохана має, прочитавши текст, віднайти щось у душі автора. Але їй це не завжди вдається: пальчики, що досить вправно обходилися з тілом, мертвіють, торкаючись душі, а слова Джакомо камінням тонуть у багнюці її свідомості. Водночас згадка про “Улісса”, котрий розуміється як символ інтелектуальної совісті свого часу, є, крім усього іншого, початком фіналу оповіді, який закономірно веде до остаточного висновку-присуду, наголошеного вже згадуваним словом envoy. Саме поліфонія критики-вироку Джойсові-Митцеві є початком винесення вироку Джакомо-коханцеві.

 

Джакомо” - психологічне есе, невеликий за обсягом, та настільки цілісний і естетично довершений твір, що дає повне уявлення про особливості художнього стилю та світосприйняття автора.

Увага письменника зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Він сам є і героєм, і творцем твору: в тексті наводяться факти біографії Джойса (перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про Шекспіра, написання “Улісса”, одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер). Однак автобіографічне настільки переосмислюється, узагальнюється ним, що есе набуває широкого філософського звучання. Власна біографія – лише привід для роздумів про життя людини, її поривання та падіння, надії й розчарування, про мистецтво, пошуки себе у світі й усвідомлення сенсу свого існування:

Історія кохання —> Історія душі —> Прагнення до самопізнання —> Через себе —> до пізнання життя і духу        епохи.

Есе має фрагментарну композицію, воно побудовано як “потік свідомості” головного героя.

Час дії умовний, як і ситуації розвитку історії кохання.

Сюжет твору має три психологічні лінії, пов'язані між собою:

  • він і вона — розвиток стосунків;
  • процес внутрішнього становлення героя;
  • осмислення духовної атмосфери епохи і місце в ній митця й особистості взагалі (в широкому історико- культурному та філософському аспектах).

Тобто йдеться про Людину та її Свідомість.

Образ героїні характеризується епітетами шляхетна, виплекана, тендітна, викохана, випещена, розсудлива, проста, гордовита. Водночас з нею асоціюється спершу образ лошички, що йде за мамою (амазонки Геди та антилопи), далі - пташки (спершу бойовитої, хоч і виплеканої в неволі, згодом - щасливого пташеняти, котре уникло смерті, врешті - чорного курчати, що шукає квочки), а наприкінці - змії (через попередню асоціацію з міфічним василіском). Очевидно, саме через ці асоціативні метаморфози автор міфологізує буденну реальність свого життя: його кохана - земна і водночас небесна. Якщо схожа на струнку лошичку (заземлене порівняння), то бачиться вільною наїзницею-амазонкою, якщо подібна (як зрештою і її рід) до пташки, то (через перехідні образи могильної трави як символу вічного відродження та василіска) - небесною спокусницею: крилатою змією, нічною гадюкою апокаліптичних видінь.

Щодо самого героя, то він, скупо характеризуючи себе, використовує суто знижену лексику (метушливі слова, серце хворе й сумне, виринув з ночі й бруду, вихлипуючи ім'я, слабке, жалюгідне, безпомічне, переривчасте дихання, спроквола підспівуючи, легко награю, мені гірко, ще трохи, й заплачу і т. д.). Та з плином твору вона стає емоційнішою, в описах превалюють дієслова (помирає, розчиняючись струмує, сповнюється, проливається, піду, горю, скручуюся), врешті навіть наказові (пиши). Саме уривок, де з'являється наказове дієслово “пиши!” (єдине, до речі, в тексті), є кульмінацією твору. Герой усе здійснив: кохана, хоча вже одружена з іншим, все ж визнала, що любить його, твір (“Улісс”) написано, він має визнання. Все завершено. “Мені кінець!” - вигукує герой. А в наступному уривку, де злилися воєдино теми часу, музики, любові та творчості, він усвідомлює, що то лише “Молодість має свій кінець”. Що й знаменує собою спалах пристрасті, непотрібної і непереможної любові. Але мистецтво (неясний туман старих звуків) породжує нове світло надії: “мову душі, здається, почують”, в “Уліссі” він відбувся як Митець. І це вже назавжди. Пишучи, герой стає часточкою вічних звуків Культури, минущість його буття обертається вічністю. Ось чому він відмовляється від реального кохання реальної жінки. Коли героїня запитує: “Чому?”, він каже правду: “Бо інакше я не зміг би бачити тебе”. Тобто жити писанням про тебе, перетворити тебе у безсмертний і неминущий образ, поставити поряд з Беатріче й “смаглявою леді” Шекспірових сонетів, перетворити наш нікчемний банальний адюльтер у Гімн любові. І тоді слова “не його, а Варавву!” набувають нового, глибшого змісту: хоч кого б обрала реальність, Син Божий залишається Богом і самим своїм існуванням виправдовує нікчемне буття і пристрасті всіх, хто жив з ним на одній планеті. Митець завжди вищий від своїх буднів, власних слабкостей чи й злочинів, бо він у вічному пошуку Краси і Гармонії (пригадаймо Фауста!), бо весь пережитий ним бруд стає завдяки праці його душі й таланту часточкою вселюдської Культури. Ось чому в реальному спорожнілому домі коханої - пустка й “домовина музики” (спорожніла душа її?), фортеп'яно із забутими капелюшком та парасолькою. Але, трансформована уявою художника, ця буденність набуває рис шекспірівського герба. Крізь миті щоденного проступає Вічність і навіть міщанська мораль епілогу звучить врешті давньогрецьким афоризмом.

Привертає увагу незвичайна форма тексту. У кожній Його фразі пульсує життя духовно обдарованої людини, а особлива ритміка розірваних рядків відтворює биття людського серця й пульсацію думки, що ніколи не зупиняться у своїх пошуках.

Кохання минуло. Гіркий присмак неминучого розставання назавжди залишився в душі Джакомо. Але почуття дало поштовх для духовних роздумів, для Переосмислення себе і світу, для творчості.

Неодноразово Джойс використовує ремінісценції з епохи Відродження, найяскравішою й визначальною серед яких є творчість Шекспіра (його сонети, репліки з трагедії “Макбет”, “Гамлет”, забуті речі коханої нагадують герб англійського генія. В героєві неначе оживає гамлетівський дух, його сумніви, вагання, піднесеність почуттів та розчарування. Джакомо, як і герой Шекспіра, самотній у своїх пошуках і вирішує вічне питання - “бути чи не бути” - на користь першого: людина, яка усвідомила цінність культури, свободи душі та совісті, повноти почуттів; житиме своїм, особливим, неповторним життям!

Кохана залишає його, опиняється серед тих, яких так голосно звинувачує, і кричить, вбиваючи Джакомо холодним поглядом василіска.

Герой, власне, проходить своєрідний шлях до власного “розп‘яття” - розп'яття високого духу і серця на чорному хресті “низького” обивательського світу. Завдяки цьому він усвідомлює найвищу мудрість творчої особистості:

  • кохати, не чекаючи відповіді;    
  • жити навіть тоді, коли життя втрачає сенс;
  • творити попри всі обставини;
  • залишатися вільним і в обмеженому просторі.

У чому саме справжній сенс “Джакомо Джойса”, його глибинний зміст?

Насамперед, у намаганні оживити власне життя диханням Культури, яке не підвладне часові і тому здатне надати життю, будь-якому його факту, неперехідної значущості, наділивши його атрибутами Вічності. Отже, на думку Джойса, справжнє звільнення можливе лише у внутрішній сфері - через почуття, відкриття Бога та через мистецтво.

 

Літературознавчі поняття до уроку.

❖        Алюзія (франц. жарт, натяк) - прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунком на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований текст.

  1. Есе (франц. спроба, нарис) - невеликий за обсягом епічний твір, що має довільну композицію та відтворює індивідуальні думки і враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне та визначальне трактування теми. Характерні ознаки есе - логічність викладу, дбайливе ставлення до художньої форми. Як правило, есе виражає нову, суб'єктивну думку про щось і має філософський, історико-біографічний, пібліцистичний, науково-популярний чи суто белетристичний характер. Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора.

❖        Ремінісценція (лат. згадка) - відчутний у літературному творі відгомін іншого твору, що виявляється у подібності композиції, стилістики тощо. Це нагадування читачам про літературні факти, що мали місце раніше. Ремінісценції властивий широкий діапазон функцій, вона може бути явною чи прихованою.

З повагою ваша Наталя Василівна

Категория: Завдання для самостійного опрацювання | Додав: Олексій_Миколайович (07.03.2018)
Просмотров: 251 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять Коментарі могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]