Четвер
24.09.2020
23:41
Меню сайту
Розділи новин
Шкільні новини [658]
Новини освіти [11]
Форма входу
Календар новин
«  Травень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Пошук
Друзі сайта
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Світлогірська СЗШ
Головна » 2020 » Травень » 8 » Учителі-воїни
Учителі-воїни
21:27

Ми не маємо права замовчувати про подвиг українського народу під час Другої світової війни, не маємо права не передати нашим майбутнім поколінням про ті події, що відбулися в той важкий для нашої країни час, тож як правильно звучать слова про наших воїнів у  пісні «Перемога»: «Де була б ти сьогодні, Європо, де була б ти, якби не вони!?»

Помирати на фронті- це жахливо, бо найстрашніше для людини - видима смерть. А на війні вона була на кожному кроці. Заглядала кожному в очі, хто пішов захищати Батьківщину – від солдата до генерала. Це історичний факт, ми ніде не можемо дітися від цього.

Сьогодні ми всі входимо в 75 - річчя  Перемоги над нацизмом.  Війна своїм чорним крилом торкнулася кожної сім’ї на Україні. І куди тільки вона не занесла своїх синів…

Коли я стала дорослою, довелося поїхати до маминого брата, Стеця Івана Автономовича. В цей день усі його шестеро дітей та  онуки дивилися по телевізору трансляцію відкриття меморіального пам’ятника у Сталінграді на Мамаєвому кургані. Ось на екрані з’явилося відкрите легкове авто, в якому їхав  Брежнєв,  тримав у руці факел, щоб підпалити Вічний вогонь. Дядя сказав:

- Зараз машина поверне вправо і поїде вгору.

- А Ви звідки знаєте? – запитала я здивовано.

- Я воював у Сталінграді, деякий час відповідав за телефонний  зв’язок у штабі Жукова, - відповів він.

Я перестала дивитися передачу, погляд мій був спрямований на дядю, подумала: хто зі мною сидить поруч, адже людина пройшла горнило війни, це мій рідний дядя, а я нічого не знаю про його бойовий шлях. Він не герой, але був учасником героїчного подвигу- звільнення світу від фашизму – його творили прості люди, це вони захистили грудьми свій народ, рідну Батьківщину.

В той час я вже працювала в школі, учні нашої школи, як і всі школярі країни, займалися пошуковою роботою, я також брала в цьому участь, а ось своїми рідними чомусь не зайнялася .  І вирішила, що повинна дізнатися про своїх рідних усе, що з ними трапилося на війні.

З війни додому з нашого роду не повернулося 5 чоловік. Лише дядя та мій тато, Карабаш Іван Трохимович,  прийшли з фронту. Але тато   з того пекла повернувся  інвалідом другої групи. І, більш за все, напевно, народився в сорочці, що лишився живим, бо поранили його сьомого  травня 1945 року.

Сьогодні хочеться сказати тепле слово про наших колишніх учителів Світлогірської ЗСШ,  хто  в грізний час 1941 – 1945 років одяг солдатську шинелю і пішов захищати Батьківщину.

Плетінець Леонід Микитович. Цей учитель у нашій школі серед учасників війни був найстарший, побував на двох війнах. Він понюхав пороху ще під час фінської війни.  А перед цим устиг закінчити середню школу, педучилище, навіть повчити дітлахів. Після закінчення цієї війни він знову сів за учительський стіл, та не так довго довелося займатися улюбленою роботою. Бойова сурма покликала його  захищати рідний край.

 Коли знову одяг солдатську шинелю, його направили до лижного підрозділу. Тут були переважно сибіряки, хлопців з інших областей можна було по пальцях перелічити. Та Леонід намагався не відставати. Навчання проходили за скороченою програмою і за великими вимогами. Щодня при повній бойовій екіпіровці  за день не один десяток кілометрів доводилося проходити.

 І ось перше завдання…  Спецгрупа вийшла вночі. Надвечір випав сніг, за ніч його мороз прихватив, а тому лижі йшли  легко. Попереду лижню прокладав сибіряк Данило. Це був чи не найкращий лижник у групі. Відставати не можна ні в якому разі, розмовляти також. Ось пройшли близько 20 кілометрів, привал. Лижі не скидали,  відпочивали стоячи. Кожен знайшов собі дерево, об нього обперся, від лижні не відходили, командир змінив ведучого. Стоячи під деревом і відхиливши голову назад, Леонід побачив людське обличчя. Спочатку він  подумав, що йому мерещиться, бо була така пора доби, що ніч пішла, ранок не прийшов, а потім зрозумів, що не мерещиться, що робити? Крик нічого не дасть, він це розумів, бо паніка - не зворотний процес.  Повільним рухом дістав цигарку, почав припалювати, крізь щілини між пальцями побачив, що німців багато.  Зрозумів, що вони тут засіли ще під час снігопаду, бо слідів від лиж не було, а всі вороги були в маскхалатах, а тому їх помітити було важко.  Вони ніяких рішень поки що не приймали, напевно, мали завдання напасти на нашу групу з тилу. Леонід почув якийсь шерех позаду себе. Це німець намагався злізти з дерева, Леонід, відчувши це, почав тягти його на себе. На щастя, ворожий солдат, як і Леонід, був невеликий, під силу солдату, він міцно ухопив ворога так, щоб той його не задушив, швидко побіг. Німці почали стріляти, вони ще не збагнули, що стріляють по своєму, почали швидко зістрибувати з дерев, і тут же були розстріляні майже всі. Наш підрозділ також поніс втрати, але не такі, як ворог, не такі, якби пішли далі і були б розстріляні всі.

 Цей епізод  розповідав Леонід Микитович учням мого класу, де я була класним керівником. Воювати довелося  у Прибалтиці, розповідав про важкі бої, про мужність нашого солдата, про міцну фронтову дружбу. Солдати по кілька місяців не  виходили з замерзлих окопів, харчувалися переважно сухими пайками, а грілися, обнявшись із кимось з бойових товаришів. Багато їх довелося залишити на полі бою.  Та наші солдати стояли на смерть.

 Довелося попрощатися навіки з багатьма бойовими друзями. Шкода, що був поранений, контужений, Довелося більше року лікуватися в госпіталі, після чого його комісували і він у 1943 році, після визволення нашої території від фашистів, знову сів за учительський стіл. Ця людина повністю віддавалася своїй роботі, маленькі школярики любили свого учителя, бо він не лише навчав наукам, а й умів їх поважати, зацікавити навколишнім світом.

Дяченко Павло Овдійович на війну пішов, коли йому не було й 18 років, а тому він собі у документах додав один рік. Коли наші війська звільнили село Ганнозачатівку від фріців,  разом з військами, які гнали ворога на захід, ішов і цей молодий юнак, він попросив командування, щоб його зачислили до війська, командир призначив хлопчину до зв’язківців. Уже звільнили села Кім, Чапаєвку, Преображенку, потім перейшли до сіл Софіївського району. Воїнам оголосили, що їм необхідно взяти Хутір Високий. Це найвища точка Дніпропетровської області. Гітлер не хотів її здавати, бо звідси видно було міста Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Нікополь та інші. Звичайно, не видно було, як люди ходять по  місту, але видно ясно, що це міста. Бій ішов кілька днів, нацисти стерли з лиця землі село. Тут загинуло коло 20 тисяч людей. Коли наші війська зайшли в село, то десь із якогось підземелля з’явилися лише старий дід і кіт. Наступного дня знову почалися бої. Наше командування, знаючи страшну жорстокість нацистів до місцевого населення, організували команди солдат, які повинні були перевіряти всі оселі, виявити, хто залишився живий.  Павло теж входив до цієї команди.  Не секрет, що жорстокість ворога була неочікувана для нашої слов’янської моралі. Окупанти в своїй жорстокості переплюнули навіть Чингіз Хана. В одній із хат побачили жахливу картину: посеред хати лежала молода жінка з розпореним животом, а біля неї повзала дівчинка місяців 7-8. Надворі була пізня осінь, а тому дитя було все синє від холоду, бо ще ж і  повзало по холодній долівці. Всі, хто бачив усе це,  втратили дар мови, всі плакали і не соромилися своїх сліз.

 Знаю, що читачів цікавитиме доля цієї дівчинки, тож повідомлю, що солдати були розквартировані в одному із сіл, три дні вона була з ними, її доглядали діти родини, а потім командир дав своєму ординарцю завдання розшукати в селі когось із активістів села і відвезти дитя в тил, здати до дитбудинку, що й було пізніше зроблено. Лише через 20 років Павло Овдійович разом з однополчанами розшукали дівчинку. Її ім’я «Люба» так і залишилося при ній.

Павло Овдійович в боях пройшов усю Україну. Це тільки сказати: пройшов. Щоб налагодити зв’язок, необхідно нести на собі котушку з проводом вагою до 20 кг, саперну лопатку, гвинтівку та інструмент. А під час бою, якщо нарушений зв’язок, слід іти, повзти, карабкатися, якщо це гори, перебіжками уникнути куль або й самого ворога.

З нашого села поруч з Павлом Овдійовичем воювали наші односельці Панчоха Дмитро Купріянович, Дорошенко Іван Ілліч і  Могиленко Карпо Михайлович. Ці прості хлопці разом з однополчанами звільняли чотири держави: Україну, Молдавію, Румунію, Болгарію. Тепер вони не в школі по карті, а в житті вивчали географію  Європи: звільняли територію від фашистів, форсували ріки, покоряли гірські вершини., непрохідні хащі,  гірські перевали.

У 1978 році Павла Овдійовича викликали в Молдавію і там вручили медаль  «За мужність». Ця нагорода шукала його 34 роки.  А нагороджений був за те, що 20 разів під час одного бою налагоджував зв’язок .

Влітку 1945 року він прибув додому. Був поранений, але щасливий, що  лишився чудом живий, пройшовши таку страшну війну... Незабаром пішов на роботу в дитбудинок, кухарем. Цю спеціальність він здобув ще до війни. Дітки дуже любили дядю Павлика. Бо він до них ставився з повагою, любов’ю. А на свята та дні народження готував їм майже ні з чого якусь смакоту. Та йшов час. Павло Овдійович вирішив змінити спеціальність, вступив на біологічний факультет Криворізького педінституту. Одружився з учителькою хімії Любов Іванівною.  Молода сім’я одержала призначення в одну із шкіл Софіївського району, яка близько знаходилася біля лісу.  Німці добряче пошарпали його. Багато дерева вивезли до фатерлянду. Місцева  влада вирішила поновити ліс і розширити його. До розробки проекту будівництва лісу  запросили і Павла Овдійовича.  Ця робота послужила як дипломний проект на випускних екзаменах в інституті. Незабаром молодята повернулися в рідні пенати. Тут Павло Овдійович   дав волю своєму вмінню і любові до професії ! Під його керівництвом біля новобудови нашої школи весь колектив школярів та вчителів узялися за озеленення школи: посадили дендропарк, два парки і величезний розарій, розбили і посадили квітники. Квіти були підібрані так, що всі три безсніжні пори року школа потопала в квітах. І в 1972 році наша школа зайняла перше місце по Україні  в операції «Зеленбуд».

Павло Овдійович народився в сім’ї коваля.  У нього було три сини.  Батько навчив їх працювати, тож  молодший брат став героєм праці. Пам’ятаю, як вони першого вересня прийшли до школи на перший дзвінок. У старшого Павла Овдійовича, були ордени та медалі за звитягу. Андрій Овдійович був нагороджений медалями та орденами за труд . Односельці гордилися цими братами, бо вони стали гордістю села. Коли в селі розлетілася новина, що Павла Овдійовича викликали у Молдову, щоб вручити  нагороду, яка розшукувала свого героя 34 роки, багато його колишніх учнів прийшли 1 вересня до школи, щоб привітати свого наставника з цією нагородою.

Більше 40 років минуло, як зупинилося серце цієї великої людини, та шумлять біля школи парки, які не дають нам забути про Павла Овдійовича.

Розтрьопа Григорій Йосипович, уродженець нашого району, До війни, після закінчення Криничанської СШ, закінчив курси учителів при обласному відділі освіти, що давали право молодому хлопцеві викладати історію в 5- 7 класах.  Але не так довго довелося Григорію навчати дітей, бо розпочалася війн.  В липні його викликали до військкомату, там набирали новобранців до Сімферопольського зенітно-артилерійського училища. Десь з половину набрали, іншим сказали чекати виклику. Виклику він не дочекався, а діждався… німецької окупації.

У жовтні  1943 року окупантів погнали з території району.

Не встиг за гітлерівцями і слід охолонути, як райвійськкомат почав призивати до діючої армії поповнення. Воно  й зрозуміло: фашисти чинили  шалений опір, втрати наших військових були не малими. Не обстріляну  молодь з місяць поганяли, аби ознайомити з азами військової науки і направили на фронт.

Трохи пізніше привезли і Григорія Розтрьопу. На фронт він потрапив під Вітебськом. Перше, що вразило, - спалені села. Люди мали притулок у землянках, де було вогко, чадно, під сякою- такою дощатою підлогою хлюпала вода.

Фронт жив неспокоєм. Часті артобстріли, атаки і контратаки. Землянки, у яких бійці грілися, рознесла артилерія ворога. Він не дав змоги їх відбудувати. А мороз  допікає …

Є моменти, події, випадки на життєвому шляху(хоча їм і десятки років),які час, як не стараються, не в силі забрати у пам’яті. Для фронтовика Григорія Розтрьопи – це висота 181 на Білоруській землі.

- Командир роти зібрав нас і показав непримітну висотку: «Ми будь – що повинні відбити її у німців». Ввечері прибуло поповнення.

Після артпідготовки розгорівся бій, про який мені трудно згадувати. Раз за разом ми піднімалися в атаку, але залягали, зросталися з землею, притиснуті до неї вогнем противники. Лежиш, як риба на розжареній сковороді, - нічого ні вдіяти, ні сховатися. А тут ще літаки жаху наводять. Скидають бомби, плуги, порожні бочки, які викликали жахливе виття. Деякі солдати не витримували, схоплювалися на  ноги і бігли, куди гнав страх, - часто у бік ворожих позицій.

Протягом кількох днів ми атакували по 4 – 5 разів. Доходило до того, що у бійців після четвертої чи п’ятої атаки атрофувалося почуття самозбереження., втрачалося чітке мислення. Незважаючи на розрив снарядів і мін, свист куль, солдати піднімалися на ноги і тупо брели вперед, поки не падали, вражені осколками чи кулями. Командування змушене було виводити підрозділи з цієї м’сорубки…

Нарешті висоту взяли, однак через 2 дні її втратили. Довелося знову штурмувати цю кляту висоту. І так цілих 12 пекельних днів. Одні так і закінчили свій шлях тут. Інших (поранених і обморожених) відправили у тил, а на їх місце – знову поповнення, - молоде і необстріляне. На 13-й день Григорія Розтрьопу з обмороженими ногами направили у тил…

22 червня Перший Білоруський фронт, в якому служив рядовий Розтрьопа (280-й артполк 3-ї ударної армії), розпочав наступ з Білорусії. Підійшли до Вісли на південь від Варшави. Там були важкі бої за створення Радомського плацдарму.

Гніздо фашизму – Рейхстаг – обстрілював і артполк, в якому служив і Григорій Розтрьопа. Артилеристи не шкодували вогню  (відчували, що випускають останні снаряди), допомагаючи стрілецьким частинам 3 -ї ударної армії.

Опівдні, 2 травня,  - пригадує ветеран,- стало тихо…Ні пострілів, ні вибухів. Для нас це було якось незвично. Від тої тиші аж у вухах дзвеніло. Нам повідомили, що ворог капітулював. І ось ми на плацу. Стоїмо там, де гули фашистські паради. Он там, на трибуні, стояв Гітлер зі своїми прибічниками і проголошував промови про зверхність нацистів над іншими народами. І ось тепер, ці  «нижчі» стоять на плацу і приймають «парад» полонених гітлерівців, а великі завойовники йдуть, похнюпивши голови. 2 Травня 1945 року 

Григорій Йосипович, як і багато наших воїнів,  поставив свій підпис на стіні Рейхстагу. А напис був такий: «А ми з Криничок!!!»

Повернувшись у липні додому, залишивши багатьох учителів навіки лежати у європейських державах,  які звільнили від нацизму, Григорій Йосипович працював у Степанівській школі учителем, пізніше- директором,  ще пізніше - одержав призначення директором Ганнозачатівської школи. За багато років кропіткої праці написав історію нашого села.

Бурчак Павло Ілліч, учитель математики та фізики, воював мало, бо перебував у таборі остарбайтерів. І тільки їх звільнили, всі молоді хлопці пішли воювати. Перший бій він зустрів на Одері.  Воював всього місяць, після війни демобілізувався, працював у нашій школі.  Чотири роки очолював наш колектив.

Островський Олександр Болеславович. Учитель музики і співів.

Дуже прикро, але я про його  бойові походи нічого не знаю. Напевно, тому, що йому не було коли про себе розповісти, бо доводилося працювати у нашій школі лише 1 день на тиждень, а роботи було багато. Учителю хотілося, щоб кожен учень полюбив пісню, щоб шкільний хор мав не менше 50 чоловік. Щоб хористи співали на три голоси, щоб обов’язково  глядачів порадувала своїми піснями вокальна група хлопчиків старших класів. Я знаю те, що він до кінця своїх днів розшукував свого командира, з яким  воював у Криму, і таки знайшов, звільняв територію України,  Угорщини і Румунії, мав багато бойових нагород. Він  після війни здобув  вищу освіту, закінчив інститут культури, чудово грав на баяні. Олександр Болеславович - колишній учитель нашої учительки музики Бондаренко Алли Андріївни.

Серед учнів нашої школи залишив глибокий слід , бо хіба можна забути ті шкільні свята, ті виступи на районних та шкільних оглядах художньої самодіяльності, які організовував Олександр Болеславович!? Хоч і не мав ніякої педагогічної освіти, але до дітей ставився з якоюсь особливою теплотою, умів їх не лише організувати, а й зацікавити. Я не пам’ятаю його обличчя без посмішки, а очі завжди випромінювали тепло і доброту. Його учні співали пісні не лише українські, а й білоруські, польські.  

Хочеться теплим словом пригадати і двох наших учителів, що побували у німецьких концтаборах і чудом залишилися живими. Це Надія Пилипівна Бурчак і  Зоя Микитівна Коваленко.  Обидві вони на той час були молодими дівчатами.

Коваленко Зоя Микитівна - уродженка  села Семенівка Криничанського району.  Як і багато молоді на той час, вона працювала в степу, збирали остатки колгоспного врожаю. Увечері, тільки прийшла додому, до їхнього двору прийшли поліцаї, щоб забрати дівчину. Ніякі умовляння не допомогли. Мама ледь умовила поліцаїв  почекати, щоб дали помити руки після чищення буряків, а також поїсти. Зою забрали…  Повезли у Верхівцеве на станцію. І хоча біля ешелону були  не лише німецькі солдати з автоматами, а й вівчарки, Зоя втекла,  її ловили тричі.  За третім разом вона втекти не змогла.  У Німеччину їх привезли повністю знеможених і голодних. Із станції до бараків ішли пішки. Підвели до бараків.  Але спочатку кожен повинен був набрати в руки оберемок соломи, щоб покласти на нари, тоді можна заходити. Зоя подумала, що це ті «пуховики»,  які німці обіцяли нашій молоді. Але промовчала, бо німці заборонили розмовляти,  за кожне порушення дисципліни  полонених розстрілювали.

Життя в концтаборі нічого не було вартим. Це був табір смерті.

 Полонених водили на роботу на завод, це були лише дівчата. Робота виснажлива, за станками доводилося працювати по 14 годин, годували переважно бруквою двічі на добу, від такого харчування швидше можна було вмерти, ніж вижити. Одного разу весь їхній барак повели в кіно. Всі цьому здивувалися, кожному хотілося знати,  про що буде фільм, але коли полонянки побачили перші кадри, зрозуміли, що це документальний фільм: демонстрували бравурні марші гітлерівців по Європі, а також по нашій державі. Полонянки були пригнічені побаченим, адже вони надіялися на перемогу нашої армії і на визволення.  Після закінчення демонстрування всі почали виходити, побачили розкидані листівки, в яких говорилося про те, що  не слід вірити фашистам, наша армія переможе гітлерівську чуму. Наглядачі це побачили, відібрали листівки, почали допитувати абсолютно всіх. Дуже били полонянок, тут фашисти показали усе своє вміння  у цьому «мистецтві». Зоя знала хто входив до підпільної організації, але тортури винесла, не видала своїх товаришів. Та одна з дівчат, тільки її взяли, щоб вести на допит, закричала, щоб її не били,  вона все розкаже.  Після цього всіх полонянок розділили в інші концтабори, Зоя  попала  в концтабір, де над людьми проводили нікому не потрібні досліди. Зою вибрали на заміну щелепи нижньої, щоб її щелепу  пересадити іншій жінці. Зоя вночі гірко плакала, бо розуміла, що скоро помре. До неї звернулася дівчина Тоня, вона була з Житомирщини, запитала в чому справа. Зоя розповіла. Дівчина наступного дня повела в якусь лабораторію, там працювала знайома Тоні, вона дала довідку, що Зоя перехворіла цингою і Зою більше не чіпали, її поставили мити підлогу у палатах для оперованих. Але й тут  фашисти виявили підпільну організацію. Тут на допитах полонянок били не гумовими палицями, а саджали на  електричний стілець… Через сім місяців Зоя повернулася додому, то  батьки були вражені тим, яке «багатство» привезла їхня донька з німецького обіцяного фашистами «раю», - синці...

Після повернення додому Зоя  вступила до Дніпродзержинського педучилища, успішно його закінчила і одержала призначення на посаду учителя молодших класів Ганнозачатівської середньої школи. В ній вона працювала більше сорока років., у трудовій книжці мала лише один запис.

З Тонечкою Зоя Микитиівна дружила все життя. Подруга з Житомирщини приїздила до Зої, коли Коваленки  грали весілля своїм синочкам Саші  і Толі, коли Зої Микитівні виповнилося 60 років. Зоя Микитівна також із своєю сім’єю їздила в гості до подруги, та й не один раз. 

Не знімала Зоя Микитівна зорі з неба, але працювала на совість, а тому багато її випускників,  як Чехович Іван Федосійович, її самий перший випускник та багато інших, завжди згадують свою першу вчительку теплим словом.

Бурчак Надія Пилипівна – криничанка. Батьки -  прості селяни. Мріяли, щоб їхні діти стали освіченими, а тому всі  троє навчалися в Криничанській середній школі. Надійка дуже любила математичні предмети, мала в школі неабиякі успіхи. Та війна перекреслила всі сподівання. У липні в селищі чутно було її відголоски, бо в лікарні спішно організували госпіталь. Надю запросили попрацювати санітаркою, на що вона зразу дала згоду.  Дівчина і не підозрівала, які труднощі її тут чекають. Довелося побачити море крові  і людських сліз. Незабаром вступили німецькі війська. Почали агітувати молодь їхати в Німеччину, обіцяючи прекрасну роботу і великі заробітки.  Та майже ніхто не вірив у ці казочки. Почали примусово вивозити, куди попала і Надя. Коли привезли в Німеччину, то зразу попала в табір остарбайтерів. Спочатку всіх жінок (а їх  було 1200) постригли.  З косами залишили тільки Надійку.   Це були коси довжиною мало не до п’ят, неповторного каштанового кольору,   товсті, мов дві руки біля зап’ястя. Перед красою українських дівчат не встояли навіть фашисти…

У таборі довелося  побачити океан сліз і крові  Смерть тут чатувала на кожного і на кожному кроці. Коли дівчат брали до себе на роботу бауери, то всі знали, що там також б’ють  і б’ють здорово, але ж харчують краще і є гарантія, що залишишся живий.   На воротах табору висів напис на німецькій і російській мовах: «Оставь надежду всяк сюда входящий»… А біля станків, де вироблялися стакани для снарядів, слід було вистояти аж 16 годин. У Надії відкрилася хвороба – закупорка вен. Дівчина боялася, щоб наглядачі не помітили, бо могли розстріляти або забити. Адже не раз бачили полонянки, як наглядачки хизувалися одна перед другою своєю жорстокістю і вишуканістю в знущанні над дівчатами.

Понад три роки довелося бути в полоні. Лише навесні 1945 року полонених звільнили. Всім сказали чекати.  Повезуть їх додому через тиждень – другий на Батьківщину. Та дівчата не хотіли чекати, пішли пішки, вирішили, що так буде швидше. Вони знали, що це не одна тисяча кілометрів, але прагнення бути дома  було понад усе. Дуже довго довелося іти до нашого кордону.  І коли дівчата туди прийшли, то цілували рідну землю, цілували прикордонників, а ті їх нагодували,  організували транспорт, щоб підвезти до найближчої залізничної станції.

Повернувшись додому, продовжила навчатися в школі.  Навчалася добре. Але в голодному 47 році не змогла піти на екзамен, бо попухли ноги. Дівчата – однокласниці   прийшли до неї, взяли під руки і привели на екзамен, це була математика. Здала на «відмінно». Після закінчення школи заочно навчалася в Нікопольському учительському інституті на факультеті математика, працювала у нашій школі, викладала математику. Пізніше закінчила Запорізький педінститут, викладала  свій предмет більше 40 років. Багато учнів стали її послідовниками, зокрема і її дочка, Саверська Тетяна Павлівна.

Хотіли гітлерівці підкорити наш народ, бо Європа вже була вся на колінах. Але не змогли цього зробити, хоча історики довели, що за все існування людства на нашій планеті були дві найсильніші армії -  армія Олександра Македонського та армія Гітлера. Його прибічники навіть припустити не могли, що будуть переможені. Та переміг такий  народ, який складали сміливці,  про яких я сьогодні написала.

 Усі ці учителі, що пройшли горнило такої  страшної війни , після неї знайшли себе на освітянській ниві, всі віддавалися повністю роботі. Крім того, не забували, що дуже багато діток, їхніх учнів, залишилися без батьків.  Не соромилися учителі лишній раз погладити по голівці напівсироту або якось поспівчувати. А скільки довелося безкоштовно працювати:  читати лекції, писати на стінах лозунги, щонеділі ходити на недільники допомагати колгоспникам збирати осінні культури, влітку ремонтувати школу, щоб  школярам було затишно, а ще після уроків разом  з учнями ламати качани, збирати на полях кукурудзу, перебирати її на токах…

Ентузіазму цим учителям позичати не доводилося: самі виготовляли наочне приладдя, з учнями саджали сад.  Додатково працювали після уроків з тими дітками, кому наука давалася важко.

Я горджуся тим, що мені довелося працювати з цими учителями: розумними, добрими, відповідальними не лише перед батьками, а й перед державою і перед своєю совістю. Всі вони ходили по селу з гордо піднятими головами,  бо в першу чергу уміли виховувати своїх дітей, адже вони були прикладом для інших учнів школи.

 Хай же довго живе добра пам’ять у серцях учнів  вище згаданих учителів, які своїм вкладом у війну звільнили наш народ від  рабства.

Їхнім рідним хочеться побажати здоров’я  і збереження довгої пам’яті про  батьків  та дідусів і бабусь .

Користуючись  можливістю, вітаю всіх жителів нашого району з великим народним святом – 75-ю річницею перемоги над нацизмом. Бажаю мирного неба і довголіття.  А ще хочеться попрохати всіх, хто пам’ятає розповіді своїх рідних про події тих років на фронтах, не лінуйтеся,  запишіть їх для майбутніх поколінь, щоб пам’ять про їхні подвиги не пропала.

Ася Зуєва, учителька Світлогірської СЗШ

 

Категория: Шкільні новини | Просмотров: 273 | Додав: Олексій_Миколайович | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 0
Добавлять Коментарі могут только зарегистрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]